Статті
Permanent URI for this collectionhttps://elar-kingu.kyiv.ua/handle/123456789/208
Browse
Recent Submissions
Item Захист цивільного населення та цивільних об’єктив як принцип міжнародного гуманітарного права(Вищий навчальний приватний заклад «Дніпровський гуманітарний університет»,, 2025-03) Дручек, Олена Василівна; Druchek, Оlena Vasylivna; Волуйко, Олексій Миколаєвич; Voluyko, Oleksiy MykolayovychСтаттю присвячено аналізу змісту вимоги захисту цивільного населення та цивільних об’єктів як принципу міжнародного гуманітарного права. Доведено, що основним призначенням міжнародного гуманітарного права є регулювання міждержавних відносини у період війни (збройного конфлікту), з метою обмеження насильства на користь гуманності. Окремим напрямом є захист цивільного населення, цивільних об’єктів, а також обмеження негуманних методів і засобів ведення війни. Установлено, що міжнародне гуманітарне право має систему власних принципів, які забезпечують йому єдність і системність, визначаючи при цьому його мету, зміст та напрями правового регулювання. Особливістю принципів МГП є те, що вони, здебільшого, мають форму вимог, яких воюючі сторони мають дотримуватися в обов’язковому порядку, незалежно від їх бажання. З’ясовано, що особливе місце у системі зазначених принципів належить принципу захисту цивільних осіб та об’єктів, з метою недопущення воєнного насильства та зменшення негативних наслідків воєнних дій для зазначеної категорії осіб. Установлено, що вимоги, спрямовані на захист цивільного населення та об’єктів, об’єктивуються у нормах Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, Додатковому протоколі І до неї, Женевської конвенції про статус військовополонених 1949 року. Їх зміст складають обов’язки сторін під час ведення бойових дій дотримуватися принципів: а) розрізнення; б) заборони невибіркових нападів; в) сумірності (пропорційності) дій; г) вжиття запобіжних заходів. Здійснено деталізацію вимог та розкрито зміст зазначених принципів. Доведено масовість і системність порушень принципу захисту цивільного населення та об’єктів державою-порушницею у ході триваючої збройної агресії російської федерації проти України та обґрунтовано необхідність удосконалення системи норм і принципів МГП як у цілому, так і принципів захисту цивільного населення і цивільних об’єктів, зокрема, включно із посиленням інституту міжнародно-правової відповідальності та механізмів його реалізації.Item Міжнародне гуманітарне право як галузь права: особливості предмету, принципів та сфери дії(Видавничий дім «Гельветика», 2025-02) Дручек, Олена Василівна; Druchek, Оlena Vasylivna; Волуйко, Олексій Миколайович; Voluyko, Oleksiy MykolayovychСтаттю присвячено розв’язанню основних теоретичних проблем міжнародного гуманітарного права як галузі права. Доведено, що міжнародне гуманітарне право є складовою частиною системи міжнародного права, його окремою галуззю, яка регулює міждержавні відносини у період війни (збройного конфлікту). Головною його метою є обмеження насильства на користь гуманності шляхом захисту жертв війни та цивільного населення, а також обмеження застосування методів і засобів ведення війни. Запропоновано визначення поняття міжнародного гуманітарного права як системи договірних та звичаєвих принципів і норм, що застосовуються у міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах, і які визначають взаємні права та обов’язки суб’єктів щодо заборони або обмеження використання певних засобів і методів ведення війни та забезпечення захисту жертв збройних конфліктів. Доведено, що нормативну основу міжнародного гуманітарного права, крім звичаєвих норм, складають три групи конвенційних джерел: 1) «Право Женеви» – система міжнародних договорів, спрямованих на захист жертв війни (збройного конфлікту); 2) «Право Гааги» – система міжнародних договорів, спрямованих на заборону використання окремих видів зброї та заборону застосування певних методів ведення війни (збройного конфлікту); 3) «Право Нью-Йорку» – система міжнародних договорів, спрямованих на захисту прав людини як у мирний час, так і в умовах війни (збройного конфлікту). Обґрунтовано, що, як і будь-яка інша галузь права, міжнародне гуманітарне право ґрунтується на системі притаманних лише йому галузевих принципів, які забезпечують йому єдність і системність, а також визначають мету, зміст та напрями нормативного регулювання. Основною особливістю принципів міжнародного гуманітарного права є те, що вони містять правила поведінки воюючих сторін, тобто визначають відносини, пов’язані зі збройним конфліктом. Установлено, що у системі міжнародного гуманітарного права міжнародним збройним конфліктом визнається будь-яка ситуація, коли має місце оголошення війни чи будь-яке інше збройне зіткнення між двома і більше державами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них, або ж випадки часткової або повної окупації території держави, навіть за відсутності збройного опору. Неміжнародними збройними конфліктами визнаються тривалі та інтенсивні збройні зіткнення на території держави між урядовими збройними силами і організованими збройними формуваннями або між організованими збройними формуваннями. На основі аналізу конвенційних норм проаналізовано та розкрито особливості дії норм міжнародного гуманітарного права у просторі, часі та за колом осіб.Item Історична пам'ять: особливості змісту та функціонування у сучасному українському суспільстві(Видавничий дім «Гельветика», 2025-05-28) Дручек, Олена Василівна; Druchek, Оlena VasylivnaУ статті аргументовано, що вивчення змісту та особливостей функціонування історичної пам’яті сучасного українського соціуму є важливим науковим завданням, оскільки зазначений феномен відіграє ключову роль у процесах націє- та державотворення, збереженні традиційних та формуванні нових національних цінностей, визначенні політичного майбутнього української державності та української нації. Установлено існування кількох основних підходів до поняття історичної пам’яті: ідентифікаційного; ціннісного; консолідаційного (об’єднавчого). Запропоновано під поняттям колективної історичної пам’яті українського суспільства розуміти відображені у колективній свідомості знання і рефлексії щодо подій, традицій, ідей та теорій, за допомогою яких українська нація усвідомлює та зберігає своє минуле. Доведено, що історична пам’ять має складну, багаторівневу структуру. Обгрунтовано доцільність виділення офіційного (консолідованого, узгодженого із суб’єктами політичної діяльності) та неофіційного (представленого у буденній свідомості) рівнів, а також індивідуального, групового, колективного (загальносоціального, національного) видів історичної пам’яті. Установлено, що структурно історична пам'ять складається із політичних та соціальних аспектів. Обґрунтовано, що за сучасних умов основними чинниками впливу на зміст історичної пам’яті українського суспільства є різні підходи до розуміння і оцінки певних значимих подій національної історії, властиві різним соціальним і регіональним групам населення. Визначено особливості історичної пам’яті сучасного українського суспільства, а саме: переважання у її структурі політичної складової; значний вплив радянсько-російських ідеологічних наративів; надмірна поляризація; змішаність; нестабільність. Обґрунтовано доцільність виділення, як основних, двох відносно консолідованих моделей історичної пам’яті, а саме: української (національно-патріотичного, національно-центричного, національно-європейського типів) та постколоніальної (малоросійського, східнословянського, радянського типів). Установлено можливість їх змішання, поєднання та доповнення неосновними характеристиками. Доведено, що у сучасному українському суспільстві колективна історична пам'ять реалізує комплекс функцій, а саме: пізнавальну, виховну, акумулятивну, адаптаційну, синтезуючу, консолідуючу. Розкрито зміст зазначених функцій. Установлено, що основним призначенням історичної пам’яті на сучасному етапі розвитку української держави та нації є: сприяння процесам національної ідентифікації; збереження національної ідентичності; підвищення рівня національної свідомості українців.Item Сучасне правове поле інформаційної безпеки у структурі забезпечуючих елементів національної безпеки та у ракурсі необхідності протистояння гібридним аспектам повномасштабної збройної агресії(Наукові перспективи, 04.06.2025) Бейкун, Андрій Леонардович; Beikun, Andriі LeonardovichВже протягом досить тривалого періоду термін «гібридна війна» став певним синонімом використання стороною збройного конфлікту нетрадиційних, асиметричних засобів ведення війни, що, як правило, передбачає певну стратегію «непрямих дій» щодо послаблення оборонного потенціалу іншої сторони збройного конфлікту, і здійснюється, як правило, шляхом того чи іншого ураження об’єктів, які, як правило, підпадають під захист норм міжнародного гуманітарного права. Фактично можна з значною долею вірогідності констатувати, що «гібридні» форми збройного протистояння є ключовою формою реалізації планів збройної агресії російської федерації проти України, а також варто погодитись зі ствердженнями, що означені форми ведення війни «стали тим підривним та безжальним монстром у руках росії, адже їх сила у тому, що вони поєднують у собі традиційні та нетрадиційні форми боротьби, військові та невійськові, насамперед, заборонені тактичні прийоми і методи реалізації намірів». Одним з проявів «гібридної війни» стала боротьба в інформаційному та кібернетичному просторі, ініційована та здійснювана російською федерацією ще задовго до прямої повномасштабної збройної агресії, до початку активної фази боротьби у лютому 2022 року. І у тому числі і цей фактор російсько-української війни став викликом не лише для України, а й для усієї демократичної міжнародної спільноти і наразі становить неабияку загрозу для чинного світового порядку, заснованому на певних узгоджених принципах співіснування. Отже, констатація невід’ємності цифрових технологій нашого життя аксіомно іде поруч з констатацією, що питання кібербезпеки набувають критичного значення, насамперед, в умовах дії особливих правових режимів. Безумовно, захист інформаційних систем, персональних даних та національної інфраструктури від кіберзагроз вимагає не лише технічних рішень, але й ефективного правового регулювання. Безумовно, що розвиток інформаційнотелекомунікаційних систем впливає як на форми взаємодії у суспільстві, так і на потенційні можливості супротивників завдавати ураження об’єктам критичної інфраструктури. Не є таємницею, що російсько-українська війна характерна і численними кібератаками, якими обмінюються наші спеціальні підрозділи з ворогом. Об’єктами таких атак є: і електронні засоби управління, і засоби регулювання технологічних процесів, і засоби масової інформації та телекомунікації тощо. За таких умов особливого значення набуває гарантування інформаційної та кібернетичної безпеки держави, суспільства і окремої особистості, у тому числі і шляхом удосконалення відповідної нормативноправової бази.Item Тенденції оновлення і розвитку нормативного масиву та програмних документів з питань інформаційної безпеки та кіберзахисту в умовах критичного посилення загроз роз та небезпек(Наукові перспективи; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2025-06-18) Бейкун, Андрій Леонардович; Beikun, Andriі Leonardovich; Волуйко, Олексій Миколайович; Voluіko, Oleksiі MykolayovychВ епоху цифрової трансформації телекомунікаційні системи та мережеві технології перетворилися на фундаментальні елементи сучасного життя, проникаючи у всі сфери державного функціонування: від оборонного сектору та політичного управління до бізнес-процесів, громадської безпеки та захисту законних інтересів громадян, включаючи майнові права. Проте, динамічний прогрес у галузі інформаційних технологій породжує нові виклики та небезпеки, особливо в контексті забезпечення кібернетичної безпеки. Кіберзлочинність, здатна дестабілізувати роботу державних механізмів, систем національної безпеки, стратегічно важливої інфраструктури та створювати ризики для населення, перетворюється на визначальний чинник у сучасних конфліктах. Показовим випадком є війна між росією та Україною, яка, попри свій всеосяжний характер, демонструє типові ознаки «гібридного» протистояння. Держава-агресор у збройному протиборстві використовує різноманітні «додаткові інструменти», включаючи кіберакції та атаки на множинні цілі української держави: інформаційну сферу, фінансовий та медійний сектори, комунікаційні та керуючі системи, об'єкти стратегічної інфраструктури тощо. Отже, ці порівняно нові загрози державній безпеці потребують комплексного підходу до організації кіберзахисту та створення дієвих (включаючи організаційно-правові) механізмів протидії. Термінологія кібербезпеки, кіберконфліктів, інформаційного протиборства, кіберзахисту, віртуального простору поступово набуває відповідного етимологічного та правового наповнення, стаючи основними каталізаторами формування спеціалізованої нормативної бази, орієнтованої передусім на охорону: сфери національної безпеки та оборони, суспільного простору країни, економічних суб'єктів, громад та індивідуальних громадян у цьому кіберпротистоянніItem Судові докази та їх форма в цивільному процесуальному праві України: перспективи змін в конструкції(Міжнародний університет бізнесу і права, 2025) Мина, Володимир Валентинович; Myna, V.VУ статті досліджено теоретико-практичні аспекти форми судових доказів в цивільному процесі України. Визначено, що судове доказування необхідно розглядати як єдність двох складових елементів: логічного і процесуального. Процесуальна форма судових доказів, в свою чергу, містить джерело інформації і певний спосіб її надання до суду. Саме специфіка джерела впливатиме на спосіб доведення інформації до суду, її дослідження та оцінки. Доведено, що поняття «засіб доказування» і «джерело доказу» не можна змішувати, адже вони є різними за змістом, хоча на практиці їх нерідко змішують, розглядають як синонімічні. Визначено, що зміст доказів – це відомості про факти, отримані в передбаченому законом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справи. Процесуальну форму доказів визначено як регламентовані процесуальним законодавством способи надання до суду інформації, що має значення для правильного розгляду і вирішення справи, які виступають в ролі регуляторів, що дозволяють систематизувати і адаптувати відповідну інформацію для потреб судочинства. Аргументовано, що судовий доказ володіє і змістом, і формою, що складають нерозривне ціле. Обґрунтовано, що наявність необхідної процесуальної форми визначається не тільки приписом закону щодо зовнішньої форми доказу, а й нормативно встановленим порядком отримання доказової інформації з відповідного джерела. У цьому сенсі від наявності або відсутності процесуальної форми залежить юридична сила доказу. Наголошено на необхідності чіткого розмежувати поняття допустимості доказів і юридичної сили доказів. Запропоновано дефініцію поняття «юридична сила доказів у цивільному судочинстві», що являє собою відповідність доказу цивільним процесуаль ним критеріям допустимості, що є результатом відповідної оцінки з боку суду. Зазначено, що відповідність доказу процесуальним критеріям допустимості доказів без відповідної судової оцінки не є проявом юридичної сили, а лише підставою для визнання наявності такої. Акцен товано увагу, що втрата доказом юридичної сили є наслідком визнання доказу недопустимим. Запропоновано перспективне введення поняття нон-фігуративних цивільних процесуальних доказів, форму яких не можна суворо регламентувати, основною метою якого є надання максимальної свободи судам у можливості залучення до цивільного процесу важливої інформації по справі, одержуваної з самих різних джерел. Наголошено, що список таких доказів можна характеризувати як відкритий, розцінюючи появу в судочинстві нон-фігуративних доказів як факту позитивного характеру, що дозволяє говорити про формування вільної моделі доказування новітнього зразку.Item Чи є військові формування правоохоронними органами: правовий огляд(2025-05-30) Мина, Володимир ВалентиновичУ статті здійснено правовий аналіз питання наявності підстав відносити військові формування до правоохоронних органів. Від вирішення питання, чи належать військові формування до правоохоронних органів, залежить не лише поширення чи непоширення дії Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року № 3781-XII на таких осіб, але й визначення їх правового статусу в інших правовідносинах. Наприклад, від розуміння того, чи належать військові формування до правоохоронних органів, залежать кримінально-правова кваліфікація перешкоджання представникам таких у здійсненні їх повноважень. Законодавець у Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 року № 3781-XII закріплює відкритий перелік правоохоронних органів, вказуючи на те, що такі здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції. При цьому не вказує, що правоохоронний зміст повноважень є основним у правовому статусі таких органів, а лише вказує на наявність правоохоронних функ цій. А тому науковий огляд був спрямований на аналіз приписів законів України, що визначають правовий статус окремих військових формувань, а саме вказівки на повноваження в частині забезпечення схоронності правопорядку: «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII; «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII; «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1992 року № 1934-XII; «Про основи національного спротиву» від 16 липня 2021 року № 1702-IX; «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 року № 876-VII; «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року № 2229-XII; «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII. Проведений аналітичний огляд законодавчих приписів, які визначають повноваження військових формувань, дає підстави для висновку, що військові формування як такі, що забезпечують захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, забезпечують схоронність певної частини державного правопорядку, а тому є правоохоронними органами. Окрім цього, аналіз засвідчив відсутність чіткої законодавчої вказівки на військові формування як правоохоронні органи. Висловлені висновки базуються на системному тлумаченні законодавчих приписів. А тому, вочевидь, більш чіткі законодавчі підходи de lege ferenda в частині визначення ознак та системи правоохоронних органів зняли б «одвічну» потребу в доктринальних спробах сформувати перелік тих органів, які слід відносити до правоохоронних. національного спротиву» від 16 липня 2021 року № 1702-IX; «Про Національну гвардію України» від 13 березня 2014 року № 876-VII; «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року № 2229-XII; «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII. Проведений аналітичний огляд законодавчих приписів, які визначають повноваження військових формувань, дає підстави для висновку, що військові формування як такі, що забезпечують захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, забезпечують схоронність певної частини державного правопорядку, а тому є правоохоронними органами. Окрім цього, аналіз засвідчив відсутність чіткої законодавчої вказівки на військові формування як правоохоронні органи. Висловлені висновки базуються на системному тлумаченні законодавчих приписів. А тому, вочевидь, більш чіткі законодавчі підходи de lege ferenda в частині визначення ознак та системи правоохоронних органів зняли б «одвічну» потребу в доктринальних спробах сформувати перелік тих органів, які слід відносити до правоохоронних.Item Поняття торгівлі людьми як міжнародного злочину в умовах війни(Видавничий дім "Інтернаука", 2025) Полуніна, Лілія Валентинівна; Polunina, Lilia; Конопля, Владіслав Віталійович; Konoplia, Vladyslav; Крук, Святослав Віталійович; Kruk, SviatoslavВступ. Проблема такого явища, як торгівля людьми є надзвичайно важливою для людства на всіх етапах його розвитку і боротьба з ним, як ніколи є актуальною. Торгівля людьми може відбуватися як на місцевому, так і на міжнародному рівні, перетинаючи кордони та використовуючи різні маршрути. Жертви цього злочину часто стикаються з серйозними соціальними та психологічними проблемами, такими як травми, зниження самооцінки, тривога, депресія та посттравматичний стресовий розлад. Вона призводить до втрати продуктивності, погіршує економічний розвиток. Така ситуація підриває соціальну стабільність у країні, порушує основоположні права людини, зокрема право на життя, свободу і безпеку, а також право на приватне життя і свободу вибору. Соціальні проблеми, такі як безробіття, відсутність доступу до освіти та охорони здоров'я, низький рівень життя та дискримінація за ознакою статі чи етнічної приналежності, можуть зробити людей більш вразливими до експлуатації. Війни, внутрішні збройні конфлікти та політична нестабільність можуть призвести до розпорошення людей, що робить їх більш вразливими до експлуатації.Item Особливості використання безпілотних літальних апаратів при проведенні слідчих(розшукових) дій(Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України , 2025) Полуніна , Лілія Валентинівна; Polunina, L. V.; Конопля, В.В.; Konoplia, V. V.У статті всебічно досліджено особливості використання безпілотних літальних апаратів (далі – БпЛА) на досудовому розслідуванні кримінальних правопорушень, і, зокрема при проведенні слід чих (розшукових) дій. Проаналізовано технічні характеристики та функціональні можливості БпЛА, які дозволяють здійснювати відео- та фотозйомку з висоти, спостереження за великими або важкодо ступними територіями, а також фіксацію місць подій у небезпечних умовах. Підкреслено важливість залучення БпЛА для документування воєнних злочинів, терористичних актів, дорожньо-транспортних пригод (ДТП), пошуку зниклих осіб, виявлення слідів кримінальних правопорушень – нелегальних вирубок, нарколабораторій, а також під час проведення антитерористичних операцій. Особлива увага приділяється процесуальним аспектам застосування БпЛА. Відповідно до вимог чинного Кримінального процесуального кодексу України, включно з документальним оформленням протоколів, зазначен ням метеоумов необхідно також зазначати і описувати обладнання та умови його зберігання, за допомогою якого здійснювалася фіксація слідів злочину на місці події. Також у статті вказується на значення БпЛА в умовах повномасштабних воєнних дій. зокрема під час розслідування наслідків ракетних атак, атак дронів-камікадзе та інших воєнних злочинів. Наголошено на необхідності залучення спеціалістів, дотримання техніки безпеки, а також на важливості розвитку нормативно-правової бази, технічного забезпечення та підготовки кваліфікованого персоналу. Робиться висновок про те, що широке та пов ноцінне застосування БпЛА є перспективним напрямком удосконалення криміналістичної діяльності, яке дозволяє не лише підвищити якість і ефективність збору доказової інформації при розслідуван ні кримінальних правопорушень, а й забезпечити якісне, ефективне, у максимально короткі строки, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, переслідування та затримання злочинців та забезпечення безпеки учасників процесу.Item Політика історичної (національної) пам'яті у контексті безпекових проблем України(Київський інститут Національної гвардії України, 2025-06-30) Дручек, Олена Василівна; Druchek ,OlenaУ статті обґрунтовано важливість вивчення проблем історичної пам’яті та політики історичної (національної) пам’яті сьогодні, у період ведення росією проти України збройної агресії та інформаційної війни, виявом якої є перенесення протистояння у сферу суспільної свідомості та колективної історичної пам’яті. Проаналізовано основні підходи до поняття історичної пам’яті та запропоновано його розуміння як відображених у колективній свідомості знань і рефлексії щодо подій, традицій, ідей та теорій, за допомогою яких народ (етнічна спільнота) усвідомлює та зберігає своє минуле. Запропоновано розуміння поняття політики історичної (національної) пам’яті як сукупності соціальних практик, спрямованих на репрезентацію (модифікацію) певних образів спільного минулого, актуалізованих сучасним політичним контекстом. Доведено, що у сучасних демократіях формування (конструювання) політики пам’яті є одним із напрямів державної політики. Доведено, що політика історичної (національної) пам’яті об’єктивується у формі законодавства, стратегій, концепцій, які визначають способи відтворення минулих подій або пам’яті у суспільстві, інкорпоруючись у політичні декларації, урядові про-грами, пам’ятні практики, меморіальні об’єкти. Призначенням політики пам’яті є формування колективної інтерпретації минулого та визначення певних подій, символів чи особистостей, які необхідно вшановувати в суспільстві. Обґрунтовано, що наявний у сучасному українському соціумі кризовий стан історичної пам’яті, сукупно із недоліками та прогалинами в минулій реалізації політики історичної (національної) пам’яті, особливо, за умов інформаційної війни та впливу ворожої пропаганди, можуть перешкоджати єдності суспільства, спричинити серйозну загрозу суспільній злагоді та національній безпеціItem Феномен історичної пам'яті в контексті реалізації завдань сучасної освіти(2025-03-30) Дручек, Олена Василівна; Druchek, OlenaУ статті доведено, що важливість дослідження поняття історичної пам’яті у сучасних суспільно-політичних реаліях, з огляду на реалізацію політики національної пам’яті, а також її формування в освітньому просторі, зумовлено відстоюванням Україною державного суверенітету та територіальної цілісності, забезпеченням політичного майбутнього Української держави та української нації. Запропоновано поняття історичної пам’яті розуміти як відображені у колективній свідомості знання і рефлексії щодо подій, традицій, ідей та теорій, за допомогою яких народ (етнічна спільнота) усвідомлює і зберігає своє минуле. Акцентовано на націє- та державотворчому потенціалі історичної пам’яті в сучасній Україні. Доведено, що в період агресивної війни росії проти України українська нація та Українська держава, як ніколи раніше, мають демонструвати світові свої цивілізаційні здобутки, відстоювати історичні цінності та історичну пам’ять, розвивати історичну культуру й історичну науку. Політику національної пам’яті розглянуто як сукупність соціальних практик, спрямованих на репрезентацію (модифікацію) певних образів спільного минулого української нації, актуалізованих сучасним політичним контекстом. Доведено, що основними напрямами такої політики у періоді післявоєнної відбудови мають стати: а) досягнення спільного бачення українцями власної історії, суспільного консенсусу навколо її знакових подій, «примирення» протилежних візій минулого; б) публічна демонстрація державою, політичними сила ми, національною елітою поваги до української історії, прагнення відновити історичну пам’ять та справедливість ; в) належне вшанування знакових історичних подій і постатей, гуртування навколо них суспільної думки; г) модернізація українського історичного наративу, державна підтримка вітчизняної історіографії, підняття престижності професії історика; ґ) інтеграція української історіографії в європейський та світовий науковий контекст; д) сприяння розвитку вітчизняної археології, історичних архівів, музейної справи, краєзнавства, історичного туризму; е) відродження та збереження національних святинь, пам’яток історії, історико-культурних заповідників; є) удосконалення стандартів викладання курсу історії України у закладах освіти. Проаналізовано нормативно-правову основу реалізації політики національної пам’яті в Україні, окреслено її принципи. Визначено, що одним із засобів реалізації політики національної пам’яті в Україні є сфера освіти, як шкільної, так і університетської. Обґрунтовано, що викладання гуманітарних та історичних дисциплін у закладах середньої і вищої освіти має не лише формувати у здобувачів уявлення про основні події вітчизняної історії, а й формувати патріотичний світогляд, активну громадянську позицію, здатність до належного оцінювання історичних процесів і явищ, пов’язаних із процесами націєтворення та державотворення в Україні. Доведено, що з метою формування відповідної сучасним реаліям моделі історичної пам’яті у здобувачів вищої освіти у галузі знань «Воєнні науки, національна безпека, безпека державного кордону», «Цивільний за хист населення», «Право», а також з метою подолання деструктивного впливу ворожої пропаганди, при викладанні правових, історичних дисциплін та дисциплін гуманітарного циклу, необхідно приділяти належну увагу формуванню у здобувачів освіти української ідентичності та україноцентричного бачення минулого і майбутнього, руйнуванню російсько-радянських історичних міфів, формуванню навичок критичного мислення та інформаційної гігієни. Перспективами подальших досліджень визначено необхідність обґрунтування наукового складника історичної пам’яті української нації, з тим, щоб прискорити формування у суспільстві та державі об’єктивної, несуперечливої політики національної пам’яті. Доведено, що подальшого дослідження потребують основні стратегії і механізми, які використовуються для конструювання національної пам’яті, а також оцінки їх нього впливу на розвиток суспільства та держави; висвітлення важливості вивчення та розуміння процесів конструювання національної пам’яті для побудови мирного і згуртованого суспільства, а також для розвитку культурного й політичного діалогу між національними та етнічними групами в Україні.Item Превенція та профілактика правопорушень у Збройних силах України: зміст і кореляція понять(Київський інститут Національної гвардії України, 2025-03-30) Коба, Марія Миколаївна; Koba, MariaСтаттю присвячено розкриттю змісту та з’ясуванню співвідношення понять превенції та профілактики правопорушень у Збройних Силах України. Доведено, що правопорушення у Збройних Силах України становлять серйозну загрозу основним засадам військового управління та спроможності Сил оборони виконувати завдання оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, відсічі збройної агресії російської федерації. Визначено основні причини зростання кількості правопорушень у Збройних Силах України за сучасних умов. Акцентовано на тому, що в усі часи військова дисципліна та військовий порядок розглядалися як основа боєготовності і боєздатності військової організації держави та її армії. Доведено актуальність завдання розроблення нових підходів до організації системи запобігання правопорушень у Збройних Силах України, зокрема у контексті здійснення превентивної та профілактичної діяльності. Запропоновано превенцію правопорушень у Збройних Силах України розуміти як врегульовані нормами права випереджувальні дії, спрямовані на недопущення настання небажаних наслідків, пов’язаних із недотриманням військовослужбовцями вимог Дисциплінарного статуту, норм Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, іншого законодавства України, пов’язаного з юридичною відповідальністю. Доведено, що превенція відмежовується від понять профілактики, попередження, запобігання, припинення тощо тим, що має спрямування на недопущення розвитку суб’єктивної сторони правопорушення на його початковому етапі. Дія превенції полягає у психологічному впливові на особу, і спрямована на недопущення реалізації її думок протиправної спрямованості. Виокремлено ознаки превенції правопорушень у Збройних Силах України, зокрема: а) превенція є попереджу вальною дією, спрямованою на недопущення настання небажаних наслідків від порушення військовослужбовцями Збройних Сил України норм військового, адміністративного, кримінального та іншого законодавства; б) превенція застосовується на етапі формування наміру та мотивів протиправної діяльності; в) заходи превенції мають право реалізовувати лише уповноважені суб’єкти у межах своєї компетенції; г) превенція спрямована на свідомість потенційного правопорушника, її метою є зміна на психологічному рівні мотивів, настроїв, ціннісних орієнтирів, психологічних установок особи; Ґ) порівняно із попередженням, запобіганням та припиненням, результат превенції є кращим, оскільки він не обтяжений наслідками дій і не потребує інших заходів. Запропоновано профілактику правопорушень у Збройних Силах України розуміти як дії щодо усунення, нейтралізації чи ослаблення факторів, які породжують чи сприяють злочинності, правопорушенням, іншим неправомірним діям у зазначеному середовищі. Доведено, що профілактика правопорушень у Збройних Силах України є: а) окремим видом правоохоронної діяльності, що реалізується у сфері відносин військової служби, серед особливої категорії суб’єктів (військово службовців Збройних Сил України); б) складовою загальносоціальної системи профілактики правопорушень; в) поняттям, що має власну специфіку, обумовлену правовим статусом суб’єктів, методами і засобами здійснення, умовами та порядком реалізації. Здобуто висновок про те, що поняття превенції та профілактики правопорушень у Збройних Силах України є схожими, але не тотожними. Поняття превенції має ширший обсяг та сферу застосування, оскільки вона спрямована на нівелювання передумов виникнення причин і умов злочинності та передбачає нейтралізуючий вплив на особу ще на етапі формування наміру та мотивів її протиправної діяльності. І превенція, і профілактика мають спільну мету, що полягає у мінімізації та запобіганні вчиненню злочинів і правопорушень військовослужбовцями. Зміст превенції та профілактики пов’язаний не лише із завчасним, попереднім реагуванням на порушення військової дисципліни, здійснення злочинів і правопорушень у Збройних Силах України, а й із правовим вихованням військовослужбовців, які вчинили чи можуть вчинити правопорушення, створенням умов щодо їх недопущення.Item Правові та соціальні механізми захисту прав військовослужбовців Національної гвардії України в умовах російсько-української війни: окремі аспекти(ГО «Східноєвропейська спілка вчених», 2025) Коба, Марія Миколаївна; Коба, Олександр Васильович; Koba, Maria; Koba, OleksandrСтаттю присвячено аналізу правових аспектів захисту прав військовослужбовців у воєнний час обумовлена низкою факторів як національного, так і міжнародного значення. Визначено, що з початком повномасштабного вторгнення країни-агресора в територію України у 2022 році військовослужбовці стали однією з ключових груп, що забезпечують територіальну цілісність, суверенітет і безпеку держави. З огляду на особливий характер військової служби, військовослужбовці стикаються з підвищеними ризиками для життя, здоров'я та соціальної стабільності. У цих умовах забезпечення їхніх прав, як соціальних, так і правових, стає важливою складовою стабільності не тільки армійського середовища, але й суспільства в цілому. У статті акцентується на тому, що захист прав військовослужбовців є невід'ємною частиною дотримання міжнародних стандартів прав людини, зокрема в умовах збройних конфліктів. Україна, як держава, що інтегрується в європейську правову систему, зобов'язана забезпечувати права військовослужбовців відповідно до міжнародних конвенцій і стандартів. Це включає право на соціальний захист, справедливий суд, захист від дискримінації та право на гідні умови праці. Окрему увагу приділено важливості забезпечення дотримання прав військових через механізми адміністративного та судового захисту, особливо в умовах воєнного стану, коли функціонують специфічні правові режими. Деякі права можуть бути тимчасово обмежені, але це не повинно впливати на фундаментальні права військовослужбовців, такі як право на захист, на справедливий суд, на соціальні гарантії та гідність. Зазначено, що дослідження проблематики захисту прав військовослужбовців у період війни є важливим як з науково-теоретичної точки зору, так і для вдосконалення правової бази України.Item Актуальні питання підготовки персоналу для військових формувань та правоохоронних органів при виконанні завдань із забезпечення державної безпеки(Київський інститут Національної гвардії України, 2024-10-25) Шарко, Денис ВікторовичItem Взаємодія суб’єктів забезпечення державної безпеки і громадянського суспільства:форми та напрями(Київський інститут Національної гвардії України, 2023) Волуйко, Олексій МиколайовичItem Гвардія: історичні та функціональні аспекти формування(Київський інститут Національної гвардії України, 2023) Дручек, Олена ВасилівнаItem Формування у майбутніх офіцерів Національної гвардії України культури поваги до прав людини(Київський інститут Національної гвардії України, 2023) Коба, Марія МиколаївнаItem Формування командирських якостей у здобувачів вищої освіти вищих військових навчальних закладів: психолого-педагогічні аспекти(Київський інститут Національної гвардії України, 2024) Коба, Олександр Васильович; Коба, Марія Миколаївна; Koba, Alexander; Koba, MariaУ статті досліджуються проблеми підтримання бойової готовності військових підрозділів, зокрема залежність цієї готовності від рівня професійної підготовки командного складу. В умовах повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України особливо актуальним є вдосконалення командирських якостей військовослужбовців вищих військових навчальних закладів. Аналізуються основні проблеми, що охоплюють недостатню підготовку в організації бойової діяльності, недостатні знання нормативно-правових документів, недоліки у військовій та спеціальній підготовці, а також відсутність навичок використання новітніх технологій та прийняття рішень у швидкоплинних ситуаціях. На основі вивчення зазначених проблемних аспектів пропонується розроблення нових освітніх програм, створення спеціалізованих тренувальних центрів, впровадження симуляційних технологій, а також активізація міжнародної співпраці у військовій сфері. Метою дослідження є визначення процесу формування командирських якостей у здобувачів вищих військових навчальних закладів. Запропоновані заходи охоплюють створення психолого-педагогічних умов для ефективного формування командирських якостей, що сприятиме підвищенню бойової готовності та ефективності військових підрозділів.Item Реалізація воєнної політики як функція та напрям діяльності держави(Запорізький національний університет, 2024) Волуйко, О. М.; Шарко, Д. В.; Вакаров, В. В.; Voluyko, Oleksiy; Sharko, D. V.; Vakarov, V. V.У статті розширено зміст та визначено параметри кореляції понять «функції держави» та «воєнна політика». Доведено, що реалізація воєнної політики є однією із основних функцій та напрямом діяльності держави. Запропоновано під функціями держави розуміти обумовлені об’єктивними потребами суспільного розвитку та наповнені особливим змістом напрями її діяльності, що виступають засобами виконання внутрішніх і зовнішніх завдань держави, об’єктивуючи і конкретизуючи при цьому її сутність. Установлено, що воєнна політика України є складовою її оборонної та безпекової політики. Запропоновано розуміння воєнної політики як складної системи внутрішніх та зовнішніх заходів, що визначають сутність військово-політичних планів та практичних військовосилових дій певної держави чи політичної сили. Визначено особливості реалізації воєнної політики України за сучасних умов. Доведено, що воєнна політика Української держави спрямована на захист національних інтересів та гарантування системи всеохоплюючої безпеки. Її змістом в умовах воєнного стану є відвернення реальних та потенційних загроз українській державності у зв’язку з військовою агресією російсько федерації проти України. Проаналізовано керівні документи у сфері воєнної політики України та установлено, що воєнна політика нашої держави має оборонний характер; її метою є досягнення всеосяжної воєнної безпеки на основі принципів стримування, стійкості, взаємодії, залучення усього потенціалу держави та суспільства на всій території України, використання усіх наявних сил і засобів. Установлено, що нормативно визначеними засадами реалізації оборонної політики України є просторовість, інклюзивність, багатогранність. Визначено пріоритети воєнної та безпекової політики України за сучасних умов, а саме: розвиток інституційних спроможностей складових сил оборони; нарощування військових та технічних спроможностей Збройних Сил України; модернізація і кількісне збільшення систем озброєння; пошук зовнішніх безпекових гарантій; розвиток двосторонніх відносин зі стратегічними партнерами.Item Волонтерська діяльність як чинник реалізації заходів правового режиму воєнного стану в Україні(Запорізький національний університет, 2024) Волуйко, Олексій Миколайович; Микитюк, О. М.У статті, з урахуванням стану національного законодавства та результатів новітніх розробок зазначеної проблематики, проаналізовано роль і значення волонтерської діяльності як чинника реалізації заходів правового режиму воєнного стану в Україні. Доведено, що правові засади волонтерського руху в Україні в умовах правового режиму воєнного стану об’єктивовано у статті 17 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», де зазначено, що органи державної влади України та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадські об’єднання, а також громадяни зобов’язані сприяти діяльності військового командування та військових адміністрацій у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану на відповідній території. Установлено, що відповідно до статті 8 Закону, окремі заходи (напрями) військове командування разом із військовими адміністраціями мають реалізовувати як самостійно, так і з залученням органів виконавчої влади на відповідній місцевості, зокрема, волонтерів. Такими заходами є: 19) проводити евакуацію населення у разі виникнення або загрози виникнення надзвичайної ситуації, а також із зон збройних конфліктів (з районів можливих бойових дій) у безпечні райони;19-1 ) проводити евакуацію матеріальних і культурних цінностей, що перебувають у державній власності, у разі виникнення загрози їх пошкодження або знищення згідно з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України; 20) запроваджувати у разі необхідності у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, нормоване забезпечення населення основними продовольчими і непродовольчими товарами. Обґрунтовано, що в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні найбільшого значення з-поміж інших напрямів волонтерської діяльності набуло надання допомоги Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади щодо здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Установлено, що у категорії технічної допомоги волонтерська діяльність, здебільшого, спрямована на: а) постачання сучасної снайперської зброї, боєприпасів, оптичних приладів, тепловізорів; б) забезпечення можливості використання підрозділами ЗСУ безпілотних літальних апаратів, інноваційних IT-продуктів; в) постачання автомобільної техніки, обмундирування, ліків тощо. Визначено, що особливостями волонтерської діяльності в Україні в умовах правового режиму воєнного стану є: 1) реалізація в екстраординарних умовах; 2) розвиток у нестандартних для міжнародної практики формах і напрямах; 3) охоплення значної кількості населення; 4) вироблення системи розробки і реалізації рішень, спрямованих на максимально ефективну взаємодію з відповідними державними структурами, насамперед, військовими. Окреслено проблеми реалізації волонтерської діяльності в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану. Зокрема, це: 1) наявність певних новації та невідповідності у законодавстві; 2) відсутність єдиного централізованого органу організації і спрямування волонтерського руху на рівні міністерства чи відомства; 3) відсутність системної і продуманої системи навчання волонтерів; 4) спротив чиновників і консерватизм державних структур; 5) випадки зловживань з боку волонтерів, діяльність псевдоволонтерів.