Статті

Permanent URI for this collectionhttps://elar-kingu.kyiv.ua/handle/123456789/208

Browse

Now showing 1 - 20 of 28

Актуальні питання підготовки персоналу для військових формувань та правоохоронних органів при виконанні завдань із забезпечення державної безпеки
(Київський інститут Національної гвардії України, 2024-10-25) Шарко, Денис Вікторович
Взаємодія суб’єктів забезпечення державної безпеки і громадянського суспільства:форми та напрями
(Київський інститут Національної гвардії України, 2023) Волуйко, Олексій Миколайович
Волонтерська діяльність як чинник реалізації заходів правового режиму воєнного стану в Україні
(Запорізький національний університет, 2024) Волуйко, Олексій Миколайович; Микитюк, О. М.
У статті, з урахуванням стану національного законодавства та результатів новітніх розробок зазначеної проблематики, проаналізовано роль і значення волонтерської діяльності як чинника реалізації заходів правового режиму воєнного стану в Україні. Доведено, що правові засади волонтерського руху в Україні в умовах правового режиму воєнного стану об’єктивовано у статті 17 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», де зазначено, що органи державної влади України та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, громадські об’єднання, а також громадяни зобов’язані сприяти діяльності військового командування та військових адміністрацій у запровадженні та здійсненні заходів правового режиму воєнного стану на відповідній території. Установлено, що відповідно до статті 8 Закону, окремі заходи (напрями) військове командування разом із військовими адміністраціями мають реалізовувати як самостійно, так і з залученням органів виконавчої влади на відповідній місцевості, зокрема, волонтерів. Такими заходами є: 19) проводити евакуацію населення у разі виникнення або загрози виникнення надзвичайної ситуації, а також із зон збройних конфліктів (з районів можливих бойових дій) у безпечні райони;19-1 ) проводити евакуацію матеріальних і культурних цінностей, що перебувають у державній власності, у разі виникнення загрози їх пошкодження або знищення згідно з переліком, що затверджується Кабінетом Міністрів України; 20) запроваджувати у разі необхідності у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, нормоване забезпечення населення основними продовольчими і непродовольчими товарами. Обґрунтовано, що в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні найбільшого значення з-поміж інших напрямів волонтерської діяльності набуло надання допомоги Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади щодо здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави. Установлено, що у категорії технічної допомоги волонтерська діяльність, здебільшого, спрямована на: а) постачання сучасної снайперської зброї, боєприпасів, оптичних приладів, тепловізорів; б) забезпечення можливості використання підрозділами ЗСУ безпілотних літальних апаратів, інноваційних IT-продуктів; в) постачання автомобільної техніки, обмундирування, ліків тощо. Визначено, що особливостями волонтерської діяльності в Україні в умовах правового режиму воєнного стану є: 1) реалізація в екстраординарних умовах; 2) розвиток у нестандартних для міжнародної практики формах і напрямах; 3) охоплення значної кількості населення; 4) вироблення системи розробки і реалізації рішень, спрямованих на максимально ефективну взаємодію з відповідними державними структурами, насамперед, військовими. Окреслено проблеми реалізації волонтерської діяльності в Україні в умовах дії правового режиму воєнного стану. Зокрема, це: 1) наявність певних новації та невідповідності у законодавстві; 2) відсутність єдиного централізованого органу організації і спрямування волонтерського руху на рівні міністерства чи відомства; 3) відсутність системної і продуманої системи навчання волонтерів; 4) спротив чиновників і консерватизм державних структур; 5) випадки зловживань з боку волонтерів, діяльність псевдоволонтерів.
Військова дисципліна та військовий правопорядок: кореляція понять
(2023) Дручек, Олена Василівна; Волуйко, Олексій Миколайович; Druchek, Оlena Vasylivna; Voluyko, Oleksiy Mykolayovych
У статті проаналізовано підходи до визначення понять військової дисципліни та військового правопорядку, розкрито їх зміст, установлено параметри співвідношення. Установлено, що категорії військової дисципліни та військового правопорядку є складовими більш широких систем державної дисципліни та державного правопорядку, які є складовими систем правових відносин та правового регулювання. Доведено, що категорії військової дисципліні і військового правопорядок мають схожу юридичну природу, зокрема, у частині ознак, функцій, методів забезпечення. Установлено, що об’єднуючими ознаками для військової дисципліни і військового правопорядку є сфера реалізації, особливе коло суб’єктів, відображення у нормах спеціального законодавства, специфічне призначення у системі відносин військової служби і військового управління. Запропоновано розглядати військову дисципліну та військовий правопорядок як мету (ціль) правового регулювання у військовій сфері, проміжний і кінцевий результат дії норм права, спрямованих на упорядкування суспільних відносин та визначення стандартів поведінки їх учасників. Доведено взаємозв’язок військової дисципліни і військового правопорядку, а саме: військова дисципліна є формуючим чинником і передумовою військового правопорядку, мірилом стану і індикатором для визначення його рівня останнього. Військова дисципліна є фундаментом військової служби, її рівень є визначальним чинником для оцінки стану боєздатності військ. Належний рівень військової дисципліни є передумовою не лише підтримання правопорядку у військових формуваннях, а і невід’ємною складовою обороноздатності країни. Отримано висновок, що вивчення проблем, пов’язаних із військовою дисципліною та військовим правопорядком, є необхідною умовою для удосконалення законодавства у зазначеній сфері та реформування інституційних складових механізму їх забезпечення. У підсумку зазначене має сприяти більш ефективному виконанню покладених на Збройні Сили України, Національну гвардію України, інші військові формування завдань у сфері оборони України, забезпечення державної безпеки, стримування збройної агресії проти України, відсічі їй.
Гвардія: історичні та функціональні аспекти формування
(Київський інститут Національної гвардії України, 2023) Дручек, Олена Василівна
Захист цивільного населення та цивільних об’єктив як принцип міжнародного гуманітарного права
(Вищий навчальний приватний заклад «Дніпровський гуманітарний університет»,, 2025-03) Дручек, Олена Василівна; Druchek, Оlena Vasylivna; Волуйко, Олексій Миколаєвич; Voluyko, Oleksiy Mykolayovych
Статтю присвячено аналізу змісту вимоги захисту цивільного населення та цивільних об’єктів як принципу міжнародного гуманітарного права. Доведено, що основним призначенням міжнародного гуманітарного права є регулювання міждержавних відносини у період війни (збройного конфлікту), з метою обмеження насильства на користь гуманності. Окремим напрямом є захист цивільного населення, цивільних об’єктів, а також обмеження негуманних методів і засобів ведення війни. Установлено, що міжнародне гуманітарне право має систему власних принципів, які забезпечують йому єдність і системність, визначаючи при цьому його мету, зміст та напрями правового регулювання. Особливістю принципів МГП є те, що вони, здебільшого, мають форму вимог, яких воюючі сторони мають дотримуватися в обов’язковому порядку, незалежно від їх бажання. З’ясовано, що особливе місце у системі зазначених принципів належить принципу захисту цивільних осіб та об’єктів, з метою недопущення воєнного насильства та зменшення негативних наслідків воєнних дій для зазначеної категорії осіб. Установлено, що вимоги, спрямовані на захист цивільного населення та об’єктів, об’єктивуються у нормах Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року, Додатковому протоколі І до неї, Женевської конвенції про статус військовополонених 1949 року. Їх зміст складають обов’язки сторін під час ведення бойових дій дотримуватися принципів: а) розрізнення; б) заборони невибіркових нападів; в) сумірності (пропорційності) дій; г) вжиття запобіжних заходів. Здійснено деталізацію вимог та розкрито зміст зазначених принципів. Доведено масовість і системність порушень принципу захисту цивільного населення та об’єктів державою-порушницею у ході триваючої збройної агресії російської федерації проти України та обґрунтовано необхідність удосконалення системи норм і принципів МГП як у цілому, так і принципів захисту цивільного населення і цивільних об’єктів, зокрема, включно із посиленням інституту міжнародно-правової відповідальності та механізмів його реалізації.
Міжнародне гуманітарне право як галузь права: особливості предмету, принципів та сфери дії
(Видавничий дім «Гельветика», 2025-02) Дручек, Олена Василівна; Druchek, Оlena Vasylivna; Волуйко, Олексій Миколайович; Voluyko, Oleksiy Mykolayovych
Статтю присвячено розв’язанню основних теоретичних проблем міжнародного гуманітарного права як галузі права. Доведено, що міжнародне гуманітарне право є складовою частиною системи міжнародного права, його окремою галуззю, яка регулює міждержавні відносини у період війни (збройного конфлікту). Головною його метою є обмеження насильства на користь гуманності шляхом захисту жертв війни та цивільного населення, а також обмеження застосування методів і засобів ведення війни. Запропоновано визначення поняття міжнародного гуманітарного права як системи договірних та звичаєвих принципів і норм, що застосовуються у міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах, і які визначають взаємні права та обов’язки суб’єктів щодо заборони або обмеження використання певних засобів і методів ведення війни та забезпечення захисту жертв збройних конфліктів. Доведено, що нормативну основу міжнародного гуманітарного права, крім звичаєвих норм, складають три групи конвенційних джерел: 1) «Право Женеви» – система міжнародних договорів, спрямованих на захист жертв війни (збройного конфлікту); 2) «Право Гааги» – система міжнародних договорів, спрямованих на заборону використання окремих видів зброї та заборону застосування певних методів ведення війни (збройного конфлікту); 3) «Право Нью-Йорку» – система міжнародних договорів, спрямованих на захисту прав людини як у мирний час, так і в умовах війни (збройного конфлікту). Обґрунтовано, що, як і будь-яка інша галузь права, міжнародне гуманітарне право ґрунтується на системі притаманних лише йому галузевих принципів, які забезпечують йому єдність і системність, а також визначають мету, зміст та напрями нормативного регулювання. Основною особливістю принципів міжнародного гуманітарного права є те, що вони містять правила поведінки воюючих сторін, тобто визначають відносини, пов’язані зі збройним конфліктом. Установлено, що у системі міжнародного гуманітарного права міжнародним збройним конфліктом визнається будь-яка ситуація, коли має місце оголошення війни чи будь-яке інше збройне зіткнення між двома і більше державами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них, або ж випадки часткової або повної окупації території держави, навіть за відсутності збройного опору. Неміжнародними збройними конфліктами визнаються тривалі та інтенсивні збройні зіткнення на території держави між урядовими збройними силами і організованими збройними формуваннями або між організованими збройними формуваннями. На основі аналізу конвенційних норм проаналізовано та розкрито особливості дії норм міжнародного гуманітарного права у просторі, часі та за колом осіб.
Особливості використання безпілотних літальних апаратів при проведенні слідчих(розшукових) дій
(Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України , 2025) Полуніна , Лілія Валентинівна; Polunina, L. V.; Конопля, В.В.; Konoplia, V. V.
У статті всебічно досліджено особливості використання безпілотних літальних апаратів (далі – БпЛА) на досудовому розслідуванні кримінальних правопорушень, і, зокрема при проведенні слід чих (розшукових) дій. Проаналізовано технічні характеристики та функціональні можливості БпЛА, які дозволяють здійснювати відео- та фотозйомку з висоти, спостереження за великими або важкодо ступними територіями, а також фіксацію місць подій у небезпечних умовах. Підкреслено важливість залучення БпЛА для документування воєнних злочинів, терористичних актів, дорожньо-транспортних пригод (ДТП), пошуку зниклих осіб, виявлення слідів кримінальних правопорушень – нелегальних вирубок, нарколабораторій, а також під час проведення антитерористичних операцій. Особлива увага приділяється процесуальним аспектам застосування БпЛА. Відповідно до вимог чинного Кримінального процесуального кодексу України, включно з документальним оформленням протоколів, зазначен ням метеоумов необхідно також зазначати і описувати обладнання та умови його зберігання, за допомогою якого здійснювалася фіксація слідів злочину на місці події. Також у статті вказується на значення БпЛА в умовах повномасштабних воєнних дій. зокрема під час розслідування наслідків ракетних атак, атак дронів-камікадзе та інших воєнних злочинів. Наголошено на необхідності залучення спеціалістів, дотримання техніки безпеки, а також на важливості розвитку нормативно-правової бази, технічного забезпечення та підготовки кваліфікованого персоналу. Робиться висновок про те, що широке та пов ноцінне застосування БпЛА є перспективним напрямком удосконалення криміналістичної діяльності, яке дозволяє не лише підвищити якість і ефективність збору доказової інформації при розслідуван ні кримінальних правопорушень, а й забезпечити якісне, ефективне, у максимально короткі строки, виявлення та розслідування кримінальних правопорушень, переслідування та затримання злочинців та забезпечення безпеки учасників процесу.
Політика історичної (національної) пам'яті у контексті безпекових проблем України
(Київський інститут Національної гвардії України, 2025-06-30) Дручек, Олена Василівна; Druchek ,Olena
У статті обґрунтовано важливість вивчення проблем історичної пам’яті та політики історичної (національної) пам’яті сьогодні, у період ведення росією проти України збройної агресії та інформаційної війни, виявом якої є перенесення протистояння у сферу суспільної свідомості та колективної історичної пам’яті. Проаналізовано основні підходи до поняття історичної пам’яті та запропоновано його розуміння як відображених у колективній свідомості знань і рефлексії щодо подій, традицій, ідей та теорій, за допомогою яких народ (етнічна спільнота) усвідомлює та зберігає своє минуле. Запропоновано розуміння поняття політики історичної (національної) пам’яті як сукупності соціальних практик, спрямованих на репрезентацію (модифікацію) певних образів спільного минулого, актуалізованих сучасним політичним контекстом. Доведено, що у сучасних демократіях формування (конструювання) політики пам’яті є одним із напрямів державної політики. Доведено, що політика історичної (національної) пам’яті об’єктивується у формі законодавства, стратегій, концепцій, які визначають способи відтворення минулих подій або пам’яті у суспільстві, інкорпоруючись у політичні декларації, урядові про-грами, пам’ятні практики, меморіальні об’єкти. Призначенням політики пам’яті є формування колективної інтерпретації минулого та визначення певних подій, символів чи особистостей, які необхідно вшановувати в суспільстві. Обґрунтовано, що наявний у сучасному українському соціумі кризовий стан історичної пам’яті, сукупно із недоліками та прогалинами в минулій реалізації політики історичної (національної) пам’яті, особливо, за умов інформаційної війни та впливу ворожої пропаганди, можуть перешкоджати єдності суспільства, спричинити серйозну загрозу суспільній злагоді та національній безпеці
Поняття військової окупації: теоретичні та історичні аспекти
(Київський інститут Національної гвардії України, 2022) Дручек, Олена Василівна; Волуйко, Олексій Миколайович; Druchek, Оlena Vasylivna; Voluyko, Oleksiy Mykolayovych
У статті, з урахуванням наявних результатів наукових досліджень, розглянуто теоретичні й історичні аспекти військової окупації як поняття та як міжнародно-правового режиму. Досліджено етимологію терміну «окупація», розкрито його зміст, виокремлено сутнісні ознаки, здійснено порів¬няння з близькими за значенням поняттями і категоріями. Сформовано поняття, виділено ознаки та розкрито основний зміст міжнародно-правового режиму військової окупації. Визначено основні пері¬оди еволюції інституту військової окупації, пов’язані із загальноприйнятою періодизацією світової історії. Виокремлено чинники, які впливали на його зміст у той чи той історичний період.
Поняття торгівлі людьми як міжнародного злочину в умовах війни
(Видавничий дім "Інтернаука", 2025) Полуніна, Лілія Валентинівна; Polunina, Lilia; Конопля, Владіслав Віталійович; Konoplia, Vladyslav; Крук, Святослав Віталійович; Kruk, Sviatoslav
Вступ. Проблема такого явища, як торгівля людьми є надзвичайно важливою для людства на всіх етапах його розвитку і боротьба з ним, як ніколи є актуальною. Торгівля людьми може відбуватися як на місцевому, так і на міжнародному рівні, перетинаючи кордони та використовуючи різні маршрути. Жертви цього злочину часто стикаються з серйозними соціальними та психологічними проблемами, такими як травми, зниження самооцінки, тривога, депресія та посттравматичний стресовий розлад. Вона призводить до втрати продуктивності, погіршує економічний розвиток. Така ситуація підриває соціальну стабільність у країні, порушує основоположні права людини, зокрема право на життя, свободу і безпеку, а також право на приватне життя і свободу вибору. Соціальні проблеми, такі як безробіття, відсутність доступу до освіти та охорони здоров'я, низький рівень життя та дискримінація за ознакою статі чи етнічної приналежності, можуть зробити людей більш вразливими до експлуатації. Війни, внутрішні збройні конфлікти та політична нестабільність можуть призвести до розпорошення людей, що робить їх більш вразливими до експлуатації.
Правовий захист і соціальні гарантії українських військовополонених: теоретичні та практичні аспекти
(Національний університет «Одеська юридична академія»., 2024) Коба, Марія Миколаївна; Островський, Сергій Олександрович; Koba, Maria; Ostrovsky, Serhiy
В умовах збройної агресії Російської Федерації проти України проблема правового статусу та соціальних гарантій українських військовополонених набуває особливої гостроти. Українські військовослужбовці, що потрапляють у полон, потребують надійного правового захисту, який гарантується міжнародним гуманітарним правом та національним законодавством. У світлі постійних бойових дій та агресивних дій супротивника забезпечення цих прав стикається з численними викликами та перешкодами. Однією з основних міжнародних гарантій є дотримання прав військовополонених відповідно до норм Женевських конвенцій та додаткових протоколів до них. Ці документи встановлюють базові стандарти поводження з військовополоненими, зокрема забезпечення гуманності, поваги до їхньої гідності, належних умов утримання та медичної допомоги. Однак на практиці, під час агресії Російської Федерації, ці стандарти часто порушуються, що вимагає рішучої реакції з боку як національних, так і міжнародних правозахисних інституцій.
Правові та соціальні механізми захисту прав військовослужбовців Національної гвардії України в умовах російсько-української війни: окремі аспекти
(ГО «Східноєвропейська спілка вчених», 2025) Коба, Марія Миколаївна; Коба, Олександр Васильович; Koba, Maria; Koba, Oleksandr
Статтю присвячено аналізу правових аспектів захисту прав військовослужбовців у воєнний час обумовлена низкою факторів як національного, так і міжнародного значення. Визначено, що з початком повномасштабного вторгнення країни-агресора в територію України у 2022 році військовослужбовці стали однією з ключових груп, що забезпечують територіальну цілісність, суверенітет і безпеку держави. З огляду на особливий характер військової служби, військовослужбовці стикаються з підвищеними ризиками для життя, здоров'я та соціальної стабільності. У цих умовах забезпечення їхніх прав, як соціальних, так і правових, стає важливою складовою стабільності не тільки армійського середовища, але й суспільства в цілому. У статті акцентується на тому, що захист прав військовослужбовців є невід'ємною частиною дотримання міжнародних стандартів прав людини, зокрема в умовах збройних конфліктів. Україна, як держава, що інтегрується в європейську правову систему, зобов'язана забезпечувати права військовослужбовців відповідно до міжнародних конвенцій і стандартів. Це включає право на соціальний захист, справедливий суд, захист від дискримінації та право на гідні умови праці. Окрему увагу приділено важливості забезпечення дотримання прав військових через механізми адміністративного та судового захисту, особливо в умовах воєнного стану, коли функціонують специфічні правові режими. Деякі права можуть бути тимчасово обмежені, але це не повинно впливати на фундаментальні права військовослужбовців, такі як право на захист, на справедливий суд, на соціальні гарантії та гідність. Зазначено, що дослідження проблематики захисту прав військовослужбовців у період війни є важливим як з науково-теоретичної точки зору, так і для вдосконалення правової бази України.
Правоохоронна діяльність в умовах правового режиму воєнного стану в Україні: особливості реалізації
(Київський інститут Національної гвардії України, 2024) Дручек, Олена Василівна; Волуйко, Олексій Миколайович; Вакаров, Володимир Васильович; Druchek, Оlena Vasylivna; Voluyko, Oleksiy Mykolayovych; Vakarov, Volodymyr Vasylovich
У статті розширено та доповнено концепцію правоохоронної діяльності в умовах правового режиму воєнного стану в Україні. Здійснено аналіз підходів до поняття правоохоронної діяльності та сформовано поняття «правоохоронна діяльність в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні». Визначено пріоритетні напрями та завдання правоохоронної діяльності в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні. Виокремлено та класифіковано чинники, які обумовлюють зміст та особливості реалізації зазначеного виду діяльності. Обґрунтовано, що правоохоронну діяльність в умовах правового режиму воєнного стану в Україні спрямовано на попередження та протидію внутрішнім загрозам воєнного стану; сприяння і спільне виконання, у межах визначених повноважень, завдань, що постали перед силами безпеки і оборони; забезпечення законності і правопорядку; підтримання на належному рівні громадського порядку. Доведено, що основним напрямом правоохоронної діяльності в умовах дії правового режиму воєнного стану в Україні є протидія внутрішнім загрозам воєнного стану. Зокрема, протидія злочинам проти основ національної безпеки України; протидія терористичним виявам; протидія злочинності та правопорушенням, спрямованим проти правового режиму воєнного стану; забезпечення правопорядку та громадської безпеки; охорона прав і свобод людини і громадянина.
Правоохоронна діяльність та діяльність щодо забезпечення національної безпеки: кореляція понять та змісту
(Київський інститут Національної гвардії України, 2024) Дручек, Олена Василівна; Волуйко, Олексій Миколайович; Druchek, Olena; Voluyko, Oleksiy
Статтю присвячено вдосконаленню концепту діяльності щодо забезпечення національної безпеки та концепту правоохоронної діяльності, зокрема, шляхом установлення параметрів співвідношення між ними. Проаналізовано та розкрито зміст понять національної безпеки, діяльності щодо забезпечення національної безпеки, правоохоронної діяльності. Обґрунтовано, що в умовах збройної агресії росії проти України зовнішня функція забезпечення територіальної цілісності і державного суверенітету України та внутрішня функція забезпечення правопорядку і протидії злочинності мають розглядатися як комплексне завдання та напрям діяльності держави у порядку взаємодії з громадянським суспільством. Вказано, що діяльність щодо забезпечення національної безпеки та правоохоронна діяльності співвідносяться між собою як ціле і його частина. Запропоновано розглядати сучасний концепт правоохоронної діяльності як складник ширшого за змістом концепту діяльності держави щодо забезпечення національної безпеки. Обґрунтовано, що правоохоронна діяльність та діяльність щодо забезпечення національної безпеки мають спільну соціальну природу. Зокрема, вони є необхідним елементом суспільного розвитку та способом реалізації охоронної функції держави; суспільним явищем – реалізуються у суспільстві і за допомогою суспільства; слугують для задоволення певних, близьких за змістом, і важливих для життєдіяльності суспільства, потреб. Доведено, що і правоохоронна діяльність, і діяльність щодо забезпечення національної безпеки, є видами державної діяльності, формами реалізації її основних функцій. Зокрема, вони здійснюються від імені держави; реалізуються визначеними державою колом суб’єктів, наділених спеціальними повноваженнями; провадяться на підставі і в межах розроблених державою матеріальних та процедурних норм і принципів. Установлено, що правоохоронна діяльність та діяльність щодо забезпечення національної безпеки мають деякі схожі сутнісні ознаки, такі як: а) реалізація від імені держави, визначеним колом суб’єктів, у межах певної процедури; б) здійснення за певними напрямами, пов’язаними із завданнями та функціями суб’єктів; в) реалізація за допомогою спеціальних засобів та методів. Обґрунтовано, що для зазначених видів діяльності характерною є однаковість елементів структури, таких як об’єкт, суб’єкт, зміст, напрями реалізації. Доведено, що основними завданнями, які об’єктивуються у змісті правоохоронної діяльності, а також діяльності щодо забезпечення національної безпеки, є: а) охорона і захист прав та законних інтересів людини і громадянина; б) захист суверенітету та територіальної цілісності України; в) охорона і захист правопорядку, публічного порядку, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань; г) захист встановленого Конституцією України суспільного ладу держави. Обґрунтовано, що правоохоронна діяльність та діяльність щодо забезпечення національної безпеки є близькими, але не тотожними за значенням поняттями, що володіють певними відмінниками ознаками. Суттєві відмінності пов’язані з особливостями мети, обсягом та сферою реалізації, особливостями завдань у межах напрямів здійснення, методами та способами реалізації.
Превенція та профілактика правопорушень у Збройних силах України: зміст і кореляція понять
(Київський інститут Національної гвардії України, 2025-03-30) Коба, Марія Миколаївна; Koba, Maria
Статтю присвячено розкриттю змісту та з’ясуванню співвідношення понять превенції та профілактики правопорушень у Збройних Силах України. Доведено, що правопорушення у Збройних Силах України становлять серйозну загрозу основним засадам військового управління та спроможності Сил оборони виконувати завдання оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, відсічі збройної агресії російської федерації. Визначено основні причини зростання кількості правопорушень у Збройних Силах України за сучасних умов. Акцентовано на тому, що в усі часи військова дисципліна та військовий порядок розглядалися як основа боєготовності і боєздатності військової організації держави та її армії. Доведено актуальність завдання розроблення нових підходів до організації системи запобігання правопорушень у Збройних Силах України, зокрема у контексті здійснення превентивної та профілактичної діяльності. Запропоновано превенцію правопорушень у Збройних Силах України розуміти як врегульовані нормами права випереджувальні дії, спрямовані на недопущення настання небажаних наслідків, пов’язаних із недотриманням військовослужбовцями вимог Дисциплінарного статуту, норм Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, іншого законодавства України, пов’язаного з юридичною відповідальністю. Доведено, що превенція відмежовується від понять профілактики, попередження, запобігання, припинення тощо тим, що має спрямування на недопущення розвитку суб’єктивної сторони правопорушення на його початковому етапі. Дія превенції полягає у психологічному впливові на особу, і спрямована на недопущення реалізації її думок протиправної спрямованості. Виокремлено ознаки превенції правопорушень у Збройних Силах України, зокрема: а) превенція є попереджу вальною дією, спрямованою на недопущення настання небажаних наслідків від порушення військовослужбовцями Збройних Сил України норм військового, адміністративного, кримінального та іншого законодавства; б) превенція застосовується на етапі формування наміру та мотивів протиправної діяльності; в) заходи превенції мають право реалізовувати лише уповноважені суб’єкти у межах своєї компетенції; г) превенція спрямована на свідомість потенційного правопорушника, її метою є зміна на психологічному рівні мотивів, настроїв, ціннісних орієнтирів, психологічних установок особи; Ґ) порівняно із попередженням, запобіганням та припиненням, результат превенції є кращим, оскільки він не обтяжений наслідками дій і не потребує інших заходів. Запропоновано профілактику правопорушень у Збройних Силах України розуміти як дії щодо усунення, нейтралізації чи ослаблення факторів, які породжують чи сприяють злочинності, правопорушенням, іншим неправомірним діям у зазначеному середовищі. Доведено, що профілактика правопорушень у Збройних Силах України є: а) окремим видом правоохоронної діяльності, що реалізується у сфері відносин військової служби, серед особливої категорії суб’єктів (військово службовців Збройних Сил України); б) складовою загальносоціальної системи профілактики правопорушень; в) поняттям, що має власну специфіку, обумовлену правовим статусом суб’єктів, методами і засобами здійснення, умовами та порядком реалізації. Здобуто висновок про те, що поняття превенції та профілактики правопорушень у Збройних Силах України є схожими, але не тотожними. Поняття превенції має ширший обсяг та сферу застосування, оскільки вона спрямована на нівелювання передумов виникнення причин і умов злочинності та передбачає нейтралізуючий вплив на особу ще на етапі формування наміру та мотивів її протиправної діяльності. І превенція, і профілактика мають спільну мету, що полягає у мінімізації та запобіганні вчиненню злочинів і правопорушень військовослужбовцями. Зміст превенції та профілактики пов’язаний не лише із завчасним, попереднім реагуванням на порушення військової дисципліни, здійснення злочинів і правопорушень у Збройних Силах України, а й із правовим вихованням військовослужбовців, які вчинили чи можуть вчинити правопорушення, створенням умов щодо їх недопущення.
Реалізація воєнної політики як функція та напрям діяльності держави
(Запорізький національний університет, 2024) Волуйко, О. М.; Шарко, Д. В.; Вакаров, В. В.; Voluyko, Oleksiy; Sharko, D. V.; Vakarov, V. V.
У статті розширено зміст та визначено параметри кореляції понять «функції держави» та «воєнна політика». Доведено, що реалізація воєнної політики є однією із основних функцій та напрямом діяльності держави. Запропоновано під функціями держави розуміти обумовлені об’єктивними потребами суспільного розвитку та наповнені особливим змістом напрями її діяльності, що виступають засобами виконання внутрішніх і зовнішніх завдань держави, об’єктивуючи і конкретизуючи при цьому її сутність. Установлено, що воєнна політика України є складовою її оборонної та безпекової політики. Запропоновано розуміння воєнної політики як складної системи внутрішніх та зовнішніх заходів, що визначають сутність військово-політичних планів та практичних військовосилових дій певної держави чи політичної сили. Визначено особливості реалізації воєнної політики України за сучасних умов. Доведено, що воєнна політика Української держави спрямована на захист національних інтересів та гарантування системи всеохоплюючої безпеки. Її змістом в умовах воєнного стану є відвернення реальних та потенційних загроз українській державності у зв’язку з військовою агресією російсько федерації проти України. Проаналізовано керівні документи у сфері воєнної політики України та установлено, що воєнна політика нашої держави має оборонний характер; її метою є досягнення всеосяжної воєнної безпеки на основі принципів стримування, стійкості, взаємодії, залучення усього потенціалу держави та суспільства на всій території України, використання усіх наявних сил і засобів. Установлено, що нормативно визначеними засадами реалізації оборонної політики України є просторовість, інклюзивність, багатогранність. Визначено пріоритети воєнної та безпекової політики України за сучасних умов, а саме: розвиток інституційних спроможностей складових сил оборони; нарощування військових та технічних спроможностей Збройних Сил України; модернізація і кількісне збільшення систем озброєння; пошук зовнішніх безпекових гарантій; розвиток двосторонніх відносин зі стратегічними партнерами.
Романо-германська та англосаксонська правові системи: історичні аспекти формування та основні характеристики
(Класичний приватний університет, 2023) Дручек, О. В.; Зварич, Р. В.; Новікова, М. М.
У статі обґрунтовано поняття правової системи як цілісної, стійкої, комплексної сукупності правових явищ і засобів, що є результатом і способом взаємодії взаємопов’язаних і взаємоузгоджених елементів, які, взяті у сукупності, виражають буття права. Доведено, що елементами правової системи є: правові норми; правові принципи; законодавство; правові відносини; правосвідомість; правову культуру; правові та юридичні установи; юридичну техніку; законність і правопорядок. Визначено, що правова система є результатом правового розвитку суспільства, показником його цивілізованості. Сформульовано поняття правової сім’ї як сукупності національних правових систем групи держав, заснованих на спільності їх історичного формування, системо-структури, методів і форм реалізації. Установлено, що поняття правової сім’ї і правової системи співвідносяться як ціле і частина. Проаналізовано підходи до класифікації правових систем та доведено доцільність виділення романо-германської, англосаксонської (англо-американської), змішаної, релігійної, традиційної, а також рудиментарної соціалістичної сім’ї правових систем. Доведено, що найкраще організованими і такими, що об’єднують найбільшу кількість держав, є романо-германська і англосаксонська (англо-американська) правові системи.
Соціально-економічні права: проблеми розуміння та реалізації
(Національний університет «Одеська юридична академія», 2023) Коба, М. М.; Коба, О. В.; Koba, Maria; Koba, Oleksandr
У статті доведено, що соціально-економічні права слід розглядати як комплексне нормативне утворення, призначенням якого є визначення та закріплення правового становища людини у сфері праці, зайнятості, добробуту, соціального захисту, створення гарантій її захищеності від голоду, хвороб, інших соціальних катаклізмів. Запропоновано під соціально-економічними правами розуміти систему закріплених на конституційному рівні можливостей людини реалізувати свої здібності, здобуваючи засоби до існування, а також можливість отримання від держави певних матеріальних благ, необхідних для підтримання гідного рівня життя та розвитку.
Судові докази та їх форма в цивільному процесуальному праві України: перспективи змін в конструкції
(Міжнародний університет бізнесу і права, 2025) Мина, Володимир Валентинович; Myna, V.V
У статті досліджено теоретико-практичні аспекти форми судових доказів в цивільному процесі України. Визначено, що судове доказування необхідно розглядати як єдність двох складових елементів: логічного і процесуального. Процесуальна форма судових доказів, в свою чергу, містить джерело інформації і певний спосіб її надання до суду. Саме специфіка джерела впливатиме на спосіб доведення інформації до суду, її дослідження та оцінки. Доведено, що поняття «засіб доказування» і «джерело доказу» не можна змішувати, адже вони є різними за змістом, хоча на практиці їх нерідко змішують, розглядають як синонімічні. Визначено, що зміст доказів – це відомості про факти, отримані в передбаченому законом порядку, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного розгляду і вирішення справи. Процесуальну форму доказів визначено як регламентовані процесуальним законодавством способи надання до суду інформації, що має значення для правильного розгляду і вирішення справи, які виступають в ролі регуляторів, що дозволяють систематизувати і адаптувати відповідну інформацію для потреб судочинства. Аргументовано, що судовий доказ володіє і змістом, і формою, що складають нерозривне ціле. Обґрунтовано, що наявність необхідної процесуальної форми визначається не тільки приписом закону щодо зовнішньої форми доказу, а й нормативно встановленим порядком отримання доказової інформації з відповідного джерела. У цьому сенсі від наявності або відсутності процесуальної форми залежить юридична сила доказу. Наголошено на необхідності чіткого розмежувати поняття допустимості доказів і юридичної сили доказів. Запропоновано дефініцію поняття «юридична сила доказів у цивільному судочинстві», що являє собою відповідність доказу цивільним процесуаль ним критеріям допустимості, що є результатом відповідної оцінки з боку суду. Зазначено, що відповідність доказу процесуальним критеріям допустимості доказів без відповідної судової оцінки не є проявом юридичної сили, а лише підставою для визнання наявності такої. Акцен товано увагу, що втрата доказом юридичної сили є наслідком визнання доказу недопустимим. Запропоновано перспективне введення поняття нон-фігуративних цивільних процесуальних доказів, форму яких не можна суворо регламентувати, основною метою якого є надання максимальної свободи судам у можливості залучення до цивільного процесу важливої інформації по справі, одержуваної з самих різних джерел. Наголошено, що список таких доказів можна характеризувати як відкритий, розцінюючи появу в судочинстві нон-фігуративних доказів як факту позитивного характеру, що дозволяє говорити про формування вільної моделі доказування новітнього зразку.

Browse

Browsing Статті by Title